Треба бути Шерлоком Холмсом

Перше правило, яке я засвоїла впродовж кількох місяців роботи: завжди перевіряти фактаж оригіналу. Мені спершу довіряли короткі інформаційні матеріали, які в газетах виносяться на перші сторінки. Але можу сказати, що це одне з найважчих завдань. По-перше, до таких матеріалів журналісти часто ставляться несерйозно. Слави на них вони не заживуть, тож навіщо старатися марно. По-друге, недобросовісні журналісти (а саме від таких персонажів у редакторів головний біль) нерідко вдаються до методу «плетения словес» (тут мені завжди згадується порада Митрофана Довгалевського із «Саду поетичного», де замість «пишу вірші» треба вживати"примушую німий папір віддавати беззвучно дзвінкі слова муз"). Без сумніву, цей пафос прибирають, але від матеріалу лишається куций хвостик і ти не знаєш, що робити з цим інвалідом. Воістину, що написано пером – «не вырубишь топором», але іноді хочеться просто зарубатиJ Всі ці «красівості» треба знімати, але про це – окремим постом і з прикладами. Наразі the point is показати, як важливо в редагуванні тексту бути уважним і перевіряти кожне написане слово, кожне сполучення фактів, кожну назву. В мене колись мало не стався «прокол», коли в тканині тексту мій мозок не виділив словосполучення «поет Юрій Мушкетик». І якщо вдуматися, то це соромно. Бо слово «поет» засоціювалося зі словом «письменник», а в тому, що Юрій Мушкетик – письменник, сумнівів нема. Але даремно я не зупинилася на цьому, адже Мушкетик – це прозаїк. На щастя, колега помітила цю помилку, нам вдалося її виправити до друку. Але правило думати над кожним словом я засвоїла. Робота редактора неймовірно розвиває. Причому не тільки гуманітарно. Залежно від спектаклю, іменованому оригіналом матеріалу, ти можеш бути географом, психологом, логіком, психологом (іноді навіть психіатром). Але завжди ти повинен бути Шерлоком Холмсом і не сумніватися в тому, що знаєш про матеріал краще від автора. Був у мене на чергуванні колись такий текст на першій сторінці. Редагувала я його влітку, якраз всі повернулися з відпусток і в редакції постійно лунали історії про відвідані країни. І ось бачу я такий текстовий фрагмент: …Було літо 1968 року, червень місяць. Я з маленькою на той час родиною відпочивав у письменницькому Будинку творчості в Коктебелі у Криму: «горіла» путівка когось з іменитих і її в пожежному порядку запропонували мені. Літо було сонячне, діти шукали «курячих богів» — камінчиків з діркою, які потім вішали на шиї, жінки — сердоліків. Гуртом ходили на гору Карабах, запливали в Сердолікову бухту, вели нескінченні розмови. Бо ж і товариство було добірне. Із старших пригадую мовчазного Євген­а Шабліовського, Івана Багмута зі стрільчастими бровами, а з молодших — на той час — то й не перелічиш усіх: Василь Боровий, Борис Олійник, Стані­слав Тельнюк, Роман Кудлик...

Починаю перевіряти: прізвища з іменами «стріляють», Коктебель начебто справді в Криму. Але я дивлюся на слово «Карабах» і воно починає мені муляти. Наче ж і була в Криму, а от гора Карабах мені не траплялася. Інша справа «Карадаг». Використовую метод «гугл в помощь» і – вуаля – доводиться дивуватися, як автору статті з друзями вдалося так хвацько подолати за короткий період шлях з Коктебеля до Кавказу і назад до Криму Безперечно, ніхто не долав Кавказький гірський хребет, це всього-на-всього описка. Але такі описки важко виловлювати і саме вони дуже часто формують репутацію видання. Так «Карабах»  перетворився на «Карадаг». Пазл зійшовся, всі щасливі.